Лист Samourai №7: нотатки зсередини

Bitcoin Magazine

Лист Samourai №7: нотатки зсередини

Шановний читачу,

Минуло вже багато місяців відтоді, як я востаннє вам писав. Одна з причин — більшу частину червня й частину липня я провів у дорозі з FPC Morgantown до FCI McKean — це чотири години їзди. Більшу частину цього часу я не мав доступу до ручки, паперу, марок чи примітивної системи електронної пошти, якою користуюся, щоб надсилати ці листи.

Інша причина, чому я так довго не писав, полягає в тому, що, нарешті прибувши, я був настільки приголомшений усім пережитим, що мені знадобився час, аби оговтатися й осмислити ту місячну травму, якою є етапування BOP.

Через шість днів після прибуття до FCI McKean я нарешті взявся за ручку, щоб описати цю подорож, але в результаті вийшов не стільки лист, скільки вивалювання травматичних переживань — так я намагався осмислити найгірші 30 днів у своєму житті. Я вирішив трохи відступити й почекати, перш ніж надіслати цей лист. Я потроху звикаю до життя тут, у McKean, і згодом розповім вам про це місце все, але в цьому листі хочу повернутися до початку червня.

Я хочу розповісти про весь процес етапування й пояснити, як коротка чотиригодинна поїздка перетворилася на 30 днів, два трансконтинентальні перельоти, три багатогодинні автобусні поїздки, співкамерника, який відбував строк за вбивство, і співкамерника, який ніяк не міг перестати срати (убивцю я волів би мати за сусіда). Через великий обсяг цього листа його, ймовірно, опублікують у двох частинах. Дякую, що продовжуєте читати й підтримувати мене.

“Я нарешті взявся записати […] найжахливіші 30 днів у моєму житті.”

5 червня мені повідомили, що мене переведуть із FPC Morgantown до програми лікування від наркотичної та алкогольної залежності. Успішне завершення програми (яка триває близько 9–10 місяців) дає змогу скоротити строк покарання на рік, тож, здавалося, переїзд заради участі в ній більш ніж вартий клопоту.

З міркувань безпеки вам не повідомляють, коли саме вас перевезуть і куди. Під час перевезення під вартою BOP вас майже завжди садять у літак, яким керують маршали США, щоб доправити до транзитного вузла BOP в Оклахома-Сіті. За кілька днів в Оклахомі вас знову садять у літак і везуть до місця призначення. З розмов з іншими я зрозумів, що на дорогу слід очікувати 1–2 тижні.

Я також чув, що перевезення одного ув’язненого через Оклахому коштує близько 10 000 доларів. Я вирішив, що, оскільки мене класифікували як ув’язненого з мінімальним рівнем безпеки, я провів майже два роки на волі до суду, сам з’явився для відбування покарання і відтоді, як мене ув’язнили, не мав жодних дисциплінарних порушень, то міг би претендувати на так звану відпустку для самостійного переїзду — коли я мав би власним коштом дістатися до нової установи.

5 червня я подав офіційний запит на відпустку для самостійного переїзду. 8 червня мені відмовили без пояснень: мене мали перевозити транзитом, і ніяк інакше.

10 червня о 6:00 ранку мене викликали до відділу приймання та звільнення (R&D). Тоді я ще не знав, що на мене чекає місячний гарячковий сон у двох різних ізоляторах, спільні камери з убивцями, ув’язнення за ґратами на 23 години на добу та багато іншого.

Вихід через відділ приймання та звільнення майже нічим не відрізнявся від мого прибуття. Мене роздягнули, обшукали й видали комплект погано підігнаного одягу (штани кольору хакі на резинці, коричневу бавовняну сорочку, зношені до дірок труси-боксери, різні шкарпетки та сині полотняні капці без шнурків).

Мене помістили в камеру очікування, поки інші ув’язнені, яких переводили, проходили ту саму процедуру. Того дня з Морґантауна переводили шістьох із нас. Нас по черзі шикували й викликали вперед, щоб офіцер міг закувати наші щиколотки в кайдани, а зап’ястя — у наручники.

Коли нас закували в наручники й кайдани, офіцер обмотав ланцюг навколо нашої талії та прикріпив до нього наручники. У результаті ми не могли підняти руки вище талії, а ходити могли лише болісними короткими човгаючими кроками. Нам дали коричневий паперовий пакет зі «сніданком» усередині (хліб, арахісова паста, болонська ковбаса) і провели до автобуса, що чекав.

“Нас по черзі шикували й викликали вперед, щоб офіцер міг закувати наші щиколотки в кайдани, а зап’ястя — у наручники.”

Автобус був чимось середнім між жовтим шкільним автобусом і міжміським автобусом (на кшталт Greyhound або National Express) і вже був заповнений ув’язненими з інших в’язниць у цьому районі. В автобусі були хлопці з усіх рівнів безпеки. Дехто відбував 20-річний термін і їхав із «пену» (федеральної в’язниці США), а дехто, як я, відбував короткий термін і їхав до табору мінімального рівня безпеки. 

Загалом атмосфера в автобусі була дружньою; більшість хлопців із федеральної в’язниці цікавилися, що являє собою табір і скільки коштує контрабанда на кшталт вейпів і телефонів. Попереду автобуса, за металевою решіткою, сиділи водій і троє добре озброєних офіцерів. Усі вони були в жилетах від ножових поранень і мали при собі пістолети та довгоствольну зброю. 

Коли ми виїхали з Моргантауна, я з нетерпінням чекав, щоб подивитися на краєвиди за вікном. Це був перший за шість місяців ковток зовнішнього світу. Я жадібно вбирав усе, що бачив. Трейлерний парк, занедбана заправка, магазин XXX — усе це мене зачаровувало. Приблизно за годину їзди автобус раптом з’їхав із шосе й зупинився на узбіччі невеликої дороги. Після двадцяти хвилин роботи двигуна на холостому ходу я помітив, як один з офіцерів повертається до автобуса з пакетом печива з Tudor’s Biscuit World — закладу, що став справжнім символом Західної Вірджинії. 

Ми залишалися на узбіччі, поки кожен офіцер по черзі ходив купувати сніданок — на це пішло понад годину. Я вирішив, що сніданок — це добре, але мій хліб випав із пакета на підлогу. Із сніданком доведеться зачекати. Щойно ми знову рушили, як раптом знову з’їхали з дороги. Цього разу кожен офіцер по черзі заходив на заправку купити сигарети й енергетики.

Метал кайданів починав врізатися в щиколотки, зап’ястя судомило, а барабанні перетинки були пошкоджені до невпізнання. Про це вже казали багато хто, але одне, що справді запам’ятовується про тюремний автобус, — це неймовірний гуркіт. Кожна вибоїна на дорозі супроводжується симфонією брязкоту металу. Ув’язнені в передній частині автобуса на повний голос розмовляють зі своїми друзями, що сидять аж у самому кінці. Упродовж усієї поїздки гучність максимальна.

Приблизно за п’ять годин ми прибули до регіонального аеропорту Грінбраєр-Веллі. Кілька інших тюремних автобусів стояли збоку від злітно-посадкової смуги. Наступну годину чи близько того до нас підходили офіцери з інших автобусів, піднімалися всередину й вигукували список імен. Ми грали у велику гру в музичні стільці, і на коротку мить я помолився, щоб мене викликали до іншого автобуса й доправили до мого табору, оминувши безплатний переліт до Оклахоми.

Зрештою гра в музичні стільці закінчилася, і нам наказали вийти з автобуса та направили до шеренги маршалів США, що чекали перед звичайним білим літаком, прикрашеним лише маленьким американським прапором на хвостовому оперенні.

Маршал обшукав мене, перевірив рот і ноги, а тоді наказав вишикуватися й чекати біля носової частини літака, під кабіною пілотів. Нас щільно вишикували на злітній смузі — десять рядів ув’язнених, щонайменше по десять чоловіків у глибину. Ми дивилися, як ув’язнені виходять із літака й сідають в автобуси, з яких ми щойно вийшли.

Усе це, мабуть, було справжнім логістичним кошмаром для працівників Федерального бюро в’язниць, і мене здивувало, наскільки злагоджено все відбувалося. Швидко це точно не було, але могло бути набагато гірше. Нарешті мені наказали, похитуючись, піднятися сходами й зайти в літак. Я почувався як Джо Байден за мить до того, як упасти на сходах.

Яке ж це було б приниження — гепнутися перед усіма засудженими. Але я піднявся, не осоромившись. На борту бортпровідників замінили маршали авіаційних операцій, хоча за поведінкою їх і справді годі було відрізнити від бортпровідника Delta, який збирає докупи натовп товстих розтелеп у спортивних костюмах, чи від маршала США, який жене перед собою натовп ув’язнених. За вказівками маршалів ми займали кожен ряд, починаючи з задньої частини літака.

Я сидів біля вікна. Чоловік поруч хизувався чудернацьким татуюванням на все обличчя й повідомив, що відсидів 15 років і його вигнали з USP за бійку. Я сказав йому, що прямую до табору й відсидів 6 місяців. Після цього йому більше не було чого мені сказати.

“Це був перший за 6 місяців ковток зовнішнього світу.“

Сам літак явно бачив і кращі часи — здавалося, він був ще часів холодної війни. Наліпки, які зазвичай розклеюють по всьому салону літака й на яких написано, що не можна палити або де знайти рятувальний жилет у разі аварії, були всі німецькою та російською. Як саме надягати той жилет, коли ти в кайданах і зв’язаний, не пояснювалося. Звідки, в біса, вони взяли цю штуку?

Дві третини літака були заповнені в’язнями. Передню третину займали маршали США — щонайменше 30 чоловік. Літак злетів, і ми попрямували до Оклахома-Сіті. Приблизно за годину авіамаршал, який щосили вдавав похмуру стюардесу Delta, жбурнув у нас пакет із обідом. Це був уже другий, але не останній, сухий пайок: чотири скибки хліба, пакетик арахісової пасти, дві скибки індички й маленька пачка печива («Cream 4 Fun» — фірмова смакота BOP, яка навіть за моїх жахливих обставин викликала в мене дурнуватий підлітковий смішок).

На той момент мене вже геть нудило від жирної арахісової пасти BOP, тож я радо спихнув її сусідові з татуюванням на обличчі. Я взявся готувати собі сендвіч із індичкою — завдання непросте, коли руки в кайданках і рухатися майже неможливо. Хліб був крижаний, а індичка — замерзла на камінь. Змахнувши верхній шар льоду зі скибок м’яса й поклавши їх між уже розмоклі, але все ще крижані скибки хліба, я відкусив шматок і зрозумів, що сендвіч із замороженою індичкою мені не до смаку. На обід довелося обмежитися Cream 4 Fun.

Я був вдячний за маленьку пляшку води, яку нам роздали, але не зрадів, коли, силкуючись відкрутити кришку, я вилив більшу її частину собі на груди. Незабаром після обіду маршал пройшов уздовж рядів і запитав, чи комусь потрібно до туалету. Потреба була в більшості, тож решта польоту минула в штовханині та перешіптуваннях дорогою до туалету й назад. Я відмовився, вирішивши потерпіти, але чоловік через прохід повідомив усьому літаку, що йому треба посрати. Це зізнання викликало чимале збентеження й суперечки.

Коли ми наближалися до Оклахома-Сіті, пілот увімкнув гучномовець і повідомив, що в Оклахома-Сіті чудовий сонячний день і приємні 88 градусів. Він не згадав, що за весь час нашого перебування в FTC Oklahoma City ніхто з нас того сонця не побачить.

Ми приземлилися в аеропорту OKC, проїхали повз головний термінал у напрямку приземкуватої коричневої бетонної будівлі приблизно на шість поверхів. Після, здавалося, нескінченного очікування нас ряд за рядом висаджували через телетрап просто до аеропортової в’язниці.

Ми повільно, один за одним, проходили повз шеренгу маршалів, які, на щастя, зняли з нас кайданки й окови, знову обшукали нам роти й ноги та скерували до темної бетонної камери, де нас затиснули, мов сардин у бляшанці. У кутку стояв єдиний комбінований пристрій із нержавної сталі — унітаз, раковина й питний фонтанчик.

Джерело: BitcoinMagazine