Де насправді живуть долари Латинської Америки?
Дебати про стейблкоїни у Вашингтоні стосуються характеристик: хто може їх випускати, чим вони мають бути забезпечені і як проходить аудит. Федеральна резервна система — центробанк США — та OCC, регулятор, що наглядає за національними банками країни, не можуть просто взяти на віру, що токен коштує один долар; їм треба контролювати, кому дозволено давати таку обіцянку.
Адже прив’язаний до долара токен — це в реальному сенсі представлення власної валюти країни.
Латинська Америка регулює щось структурно інше: доступ до валюти, яку не контролює жоден із її урядів. Для вкладника в Буенос-Айресі, Боготі чи Мехіко майже не важливо, що стоїть за його заощадженнями — USDC, USDT чи переможець цієї боротьби, — аби токен тримав прив’язку, а зберігач був платоспроможним.
Ця асиметрія пояснює помилку, до якої дедалі ближче підходять регіональні регулятори: імпортувати вашингтонську суперечку про вимоги до емітентів, коли справжня проблема тут інша — і складніша.
Справжнє питання не в тому, який стейблкоїн переможе. А в тому, де мають жити долари, що його забезпечують.
Офшорні долари стають проблемою внутрішньої політики
Долар на резервному рахунку в Нью-Йорку на екрані користувача виконує ту саму роботу, що й долар на резервному рахунку в Буенос-Айресі чи Сан-Паулу. Але для регулятора в регіоні, де тверда валюта десятиліттями була найдефіцитнішим ресурсом держави, ці два долари не рівноцінні. Один доступний місцевій фінансовій системі в період стресу. Інший — ні.
Аргентина лишається найбільш доларизованим криптовалютним ринком світу за часткою обсягу, але це регіональна тенденція: у Бразилії частка інституційного обсягу стейблкоїнів підскочила з 5% місцевих криптопотоків у 2024 році до 84% у 2025-му, а Сенат Мексики зараз обговорює законопроєкт про регулювання стейблкоїнів, прив’язаних до песо.
Дедалі більша частка доларів домогосподарств і компаній в інструментах, резерви яких цілком перебувають за кордоном, рано чи пізно видасться політичною проблемою, яку треба розв’язати, а не ринковим результатом, на який можна махнути рукою.
Чи має Латинська Америка змусити частину цих доларів повернутися додому?
Для цього вже є прецедент. У липні Казначейство Кенії запропонувало зобов’язати емітентів стейблкоїнів тримати щонайменше 30 відсотків коштів клієнтів у банках, зареєстрованих у країні. Жоден латиноамериканський регулятор поки не пропонував нічого подібного, але логіка кенійського правила — хронічний дефіцит доларів за фінансової системи, що намагається повернути собі хоч якесь право на потоки, яких вона вже не може зупинити, — в Аргентині чи Венесуелі, мабуть, ще гостріша, ніж у Кенії. Я б здивувався, якби в міністерствах фінансів регіону вже ніхто не накидав чогось подібного.
Не думаю, що це просте рішення. Жодна з наявних у регіоні систем — ні аргентинський режим PSAV, ні бразильські правила, чинні з лютого, ні законопроєкт у Сенаті Мексики — поки не намагалася розв’язати це завдання, і одна з їхніх недооцінених переваг саме в тому, що не намагалася.
Моя оцінка: вимога місцевих резервів фрагментувала б ліквідність, яка сьогодні майже цілком зосереджена в USDT і USDC, позбавила б інструменти з внутрішнім забезпеченням конвертованості, що робить їх корисними для грошових переказів, і, ймовірно, підштовхнула б попит до нерегульованих каналів замість тих, що відповідають вимогам. Це зводить нанівець сам сенс правила.
Альтернатива, до якої варто прагнути, — співіснування: доларові інструменти з місцевими й офшорними резервами працюють під наглядом, вільно перетікають одні в одні, а користувачі самі вирішують, де живуть їхні долари.
Чи дійде до цього регіон, чи за замовчуванням обере грубіший кенійський інструмент, коли доларизацію стане неможливо ігнорувати, — від цього залежатиме, яка частина доларових заощаджень Латинської Америки лишиться всередині піднаглядної системи, а яка почне шукати вихід.
Source: BeInCrypto